3 міфи про домашнє насильство в церкві
Тема домашнього насильства є досить табуйованою у суспільстві. Ще рідше говорять про домашнє насильство в церкві. На жаль, до цього додається ще й той факт, що зазвичай тему допомоги постраждалим від домашнього насильства підіймають світські люди та організації.
Християни звикли обережно, а часом і ворожо сприймати подібні ініціативи. І часом це виправдано, а часом і ні. На жаль, часто у таких питаннях береться до уваги не користь для постраждалих чи навіть підвищення якості послуг, які надаються нашими державними установами, а якась ефемерна духовна чистота.
Наприклад, можна було спостерігати різкий супротив у християнських колах проти ратифікації Стамбульської конвенції.
Не подумайте що я підтримую гендерну ідеологію чи вважаю, що християнам не слід бути «сіллю та світлом» у світі. Та вважаю, що нашою ціллю має бути не просто «насолити». Ми маємо хоч трохи розумітись у тому проти чого боремось (і чи треба це робити взагалі).
Якщо ми виступаємо проти якогось рішення, що покращить становище потерпілих від насильства, то мусимо пропонувати щось натомість. І це “щось” має бути принаймні на рівні, а то і кращим за альтернативу.
Тому що релігійними лозунгами не можна вирішити складні етичні проблеми, як от проблему домашнього насильства. І наївно вірити, що у церкві немає людей, які вчиняють насильство або страждають від нього.
Тому ми як християни маємо докласти зусиль для протидії домашньому насильству, а не витрачати всю енергію на боротьбу зі світськими ініціативами у цій сфері. Чудово, якщо потерпілі в першу чергу будуть йти у церкву по допомогу. Але чи здатна церква допомогти?
Для початку я пропоную розвіяти декілька найбільш популярних міфів щодо домашнього насильства серед християн та подивитись в обличчя реальності.
Міф №1: у християнських сімʼях не буває насильства. (А у нашій церкві – тим більше!)
Дослідження показали, що насправді рівень домашнього насильства серед віруючих та невіруючих суттєво не відрізняється. У цій статті навіть показано, що рівень насильства вищий у сімʼях, де чоловіки називають себе віруючими, але рідко відвідують церкву.
Тобто такі кривдники схильні використовувати цитати із Біблії для виправдання свого насильства стосовно жінки та дітей. Звісно, вони виривають ці уривки з контексту і трактують їх на свій лад, бо Біблія ніяк не підтримує сімейне насильство. Але таким чином вони виправдовують свою нікчемну поведінку.
У дуже релігійних сімʼях рівень насильства є меншим, проте не набагато. Він є на рівні із людьми, що взагалі не вважають себе релігійними.
Окрім цього, у релігійних сімʼях жінки схильні довше залишатися в абʼюзивних стосунках (у середньому на 2 роки довше).
Потрібно памʼятати, що насильство, як і будь-який прояв гріха, може таємно відбуватись у церкві. Опитування протестантських пасторів показало, що вони сильно недооцінюють присутність домашнього насильства. Більшість із них ніколи або дуже рідко проповідують на цю тему, а також меншість із них знає як слід діяти.
Зазвичай по допомогу звертаються вже тоді, коли ситуація геть погана, тобто коли потерпіла відчуває реальну загрозу для життя та здоровʼя себе та дітей.
Отож, потрібно визнати, що ця проблема існує. Про це потрібно говорити. Служителям церкви потрібно отримувати знання як надавати кваліфіковану допомогу постраждалим від домашнього насильства.
Міф №2: це провина жінки. Насильства не буде, якщо жінка буде покірливою.
Непокора не дає чоловіку права чинити насильство. Це його вибір і він відповідальний за власний гріх. Навіть якщо жінка поводиться неправильно, це не дає чоловіку зелене світло чинити проти неї насильство.
І навпаки: постраждалі від насильства часто стають тінню кривдника, намагаються всіляко йому догодити та втрачають себе. Вони мають занижену самооцінку, невпевнені в собі; постійно відчувають провину; приниження сприймають як належне покарання за свою нібито недбалість чи недалекоглядність;
Згодом жінка може перестати довіряти сама собі, почати сумніватись у власному психічному здоров’ї; не вміти приймати самостійні рішення, робити логічні висновки.
На жаль, часто насильство у сімʼї вчать сприймати як «хрест» жінки, чи покарання за її гріх. Або ж наслідок нестачі її покори чи навіть сексуальної ініціативи. Вважаю, що варто більше наголошувати на викривленні лідерської ролі чоловіка.
Біблія вчить, що шлюб між чоловіком і жінкою є образом Христа та церкви. Чи можете ви уявити, щоб Христос когось бив чи принижував? Будучи Богом, Він мив ноги учням. Він прямо сказав, що саме так має робити той, хто хоче головувати. «Бос» має служити своїм «підлеглим». Лідер має старатись на благо послідовників.
І тут не про те, що чоловік має бути слабким чи «каблуком». Навпаки, лише впевнений у собі чоловік, ставить інтереси інших у пріоритеті. І жінка і чоловік мають працювати разом на благо одне одного та дітей, не слідкуючи, щоб раптом не зробити більше добра іншому.
Раджу прочитати книгу «Невідомий шлюб» Тімоті Келлера, де християнська модель сімʼї описана повніше та красивіше.
Міф №3: якщо чоловік попросив вибачення, жінка має одразу повернутись до нього
У більшості випадків насильство повторюється. Зазвичай після вчинення насильства, кривдник шкодує про свою поведінку та намагається «спокутувати» провину. Він може поводитись більш прихильно, робити подарунки, більше допомагати.
Часто це є ще одним інструментом маніпулювання, аби втримати жертву під своїм впливом та контролем. Бо видимість ідилії триває недовго, напруга знову зростає і насильство повторюється все частіше і з більшою інтенсивністю.
Тому при роботі із випадками домашнього насильства на першому місці має стояти безпека дітей та жінки. Тут буде субʼєктивний погляд, але мені доводилось читати та чути безліч історій, коли діти відчували гнів на матір, що відмовлялась піти від їх батька чи вітчима «через дітей».
І ще не чула жодної історії, де було б навпаки, коли діти шкодували про те, що матір вирішила піти й забрати дітей від насильства.
Коли матір не захищає дітей від насильства (а присутність дитини під час насильства вже робить її потерпілою), то діти відчувають себе зрадженими.
Мало того, що батько, який мав їх захищати, став джерелом болю та небезпеки. Мало того, що тепер вони бояться за життя матері, а також за своє. Так ще й матір (єдиний інший дорослий) зі свого боку дозволяє цьому відбуватись.
Якщо є ризик повторення насильства – у пріоритеті має бути захист і підтримка постраждалих, а не покарання кривдника чи збереження сім’ї.
Висновки: що робити з домашнім насильством у церкві?
Тут є окремий допис з конкретними діями, які церква може втілювати для протидії домашньому насильству. Але поки що коротко…
Для початку потрібно усвідомити, що проблема домашнього насильства існує, і з продовженням війни (і ще більше після її закінчення), вона буде ускладнюватись.
Також потрібно зрозуміти, що люди, яких торкнулась ця проблема, приходитимуть до церкви, а скорше за все, вже є усередині церкви. Тому служителі мають бути до цього готовими. І розуміти, що в пріоритеті має бути підтримка постраждалих.
Декілька хороших ресурсів про протидію домашньому насильству:
Посібник для церков і релігійних організацій «Реагування на домашнє насильство»
