Депресія у християн. Мій досвід життя з депресією
Дисклеймер: я не є лікарем, ані спеціалістом із психічного здоровʼя, я тут ділюсь лише власним субʼєктивним досвідом.
Тут є список гарячих ліній, куди можна звернутись за безкоштовною психологічною консультацією.
Якщо вас турбують проблеми з ментальним здоровʼям, ви також можете звернутись до сімейного лікаря, який дасть скерування до центру психічного здоровʼя за безоплатною допомогою.
Настав час зробити свій камінг-аут. У мене депресивно-тривожний розлад і останній рік був найтяжчим у моєму житті.
Я сідаю вже вкотре писати про свій досвід життя з депресією і мені дається це дуже важко. Та я вірю, що маю написати цей допис, адже він може бути корисним іншим.
На даний момент (червень 2026) я досі у процесі одужання і не знаю, ким я буду, коли виросту, але я мала чітке розуміння, що мушу почати з того, аби написати цей допис.
Довгий час я не сідала тут нічого писати з двох причин:
- Через депресію мені стало дуже важко мислити та аналізувати, я не могла і скласти двох речень докупи. Я ніби дуже сильно отупіла.
- Я не відчувала, що маю моральне право, аби мене читали, адже моє життя розсипається… Що доброго я можу написати?
Тож настав час мені хвалитись моїми немочами.
Насамперед я хочу показати людям, які проходять, або проходили те саме, що ви не самі. І що допомога існує, вихід є і насправді може бути краще!
Також я пишу це для того, аби трохи розвіяти стигму навколо депресії у християн. Бо на мою думку, саме відчуття сорому спричиняє те, що люди мовчать, приховують депресію і не звертаються по допомогу.
Я хочу написати про свій досвід, що мені допомогло і не допомогло, про лікування антидепресантами та чого мене навчила моя депресія. І ще докину дрібку цитат із “Зоряних воєн”, вирваних з контексту, і пару з “Володаря перснів” (у контексті), бо чомусь саме ці цитати випливали у мене в голові.
Що таке депресія на хлопський розум?
Перше, що було важливим для мене – це зрозуміти, що депресія не є хворобою у звичайному сенсі слова. Це скорше стан організму, стан психіки, що виникає через обставини і пережиття цих обставин як таких, які не можливо змінити та подолати.
Тобто тіло та розум сприймають життя як те, з цим неможливо, а тому і непотрібно впоратись. Ти ніби здаєшся, впадаєш у ступор і все це посилюється, чим більше ти намагаєшся з цим боротись – ти просто вибиваєшся із сил.
Ти думаєш: якщо тут я прикладу більше зусиль, або тут буду більше старатись, або почну робити ще оце, або або або… Але нічого не допомагає.
Ти не знаєш як це змінити, а всі спроби лише доводять тобі, що це марно.
Ти ненавидиш свою безпорадність і цей стан, ненавидиш, що не можеш його змінити, починаєш ненавидіти і себе. Ти намагаєшся лупцювати себе, як подихаючу кобилу в надії, що це змотивує тебе зробити те, що потрібно, але в тебе просто немає сил.
Усі новини, уся несправедливість, брак розуміння перспектив, горювання – стають сильнішими за здатність їх опрацювати.
Саме так і працює депресія: ти не можеш впоратись з болем, тому блокуєш ті емоції. Але головна каверза у тому, що так як ми не можемо вибірково скинути жир з конкретних зон на тілі, ми не можемо вибірково вимикати емоції. Вимикаються УСІ емоції. Зникають УСІ кольори.
Так, ти не відчуваєш болю, бо не відчуваєш нічого. Ти починаєш помирати всередині.
Мій таймлайн — що призвело до депресії?
Все так добре починалось…
З 14 жовтня 2024 року я пішла на роботу своєї мрії. Якимось загадковим чином я почала стажування на виконавчого директора ГО “Лярш-Ковчег”.
Та “Лярш-Ковчег” – це вам не просто вам якась там ГО-шка. Це християнська екуменічна (читай – греко-католицька) спільнота, у якій люди з інтелектуальною інвалідністю і без неї проводять час у спілкуванні, праці та духовному зрості.
Моє богослівʼя дозволяє мені стверджувати, що це філіал Божого Царства на землі. Я ніде не бачила такого явного вираження Божої любові, як у “Лярші”.
Моя роль у спільноті звучала як Провідник. По факту – пастор. Тому вірте чи не вірте, я була пастором-євангельською християнкою греко-католицької спільноти. Істинно шляхи Божі несповідимі.
Я досі не можу зрозуміти що це було і для чого, чи то справді була Божа воля чи я і люди навколо мене були делулу? Схиляюсь, що скорше за все – і те й інше.
Мені здавалось що Бог вів мене до цього моменту, людям навколо здавалось, що Бог покликав мене до них. Можливо ми хотіли сприймати бажане за дійсне?
Але це я забігаю наперед.
Садочок
Початок мого стажування ознаменував початок садочка для мого сина. Він почав ходити до приватного садка на пів дня. Це була велика зміна для нас усіх, хоча садочок сину сподобався.
Але як із кожним садочком, у комплекті йдуть болячки, і ох як багато їх було…
Хвороби
18 жовтня рентген показав синусит і мені виписали антибіотик… Такий собі початок роботи…
На початку грудня знову синусит і знову антибіотик… Більшість днів хвороби я проводжу на ногах, беручи лікарняні лише коли хворіє малий.
Батьки знають, що перший рік садочка – це хвороби нон-стоп, і ми також не уникнули цієї участі.
Усередині січня 2025 мені офіційно передають обовʼязки Провідника, а вже в кінці січня мого чоловіка раптово мобілізовують.
Початок кінця
Уважний читач уже зміг помітити, що я була делулу (простою мовою – не могла обʼєктивно оцінювати мої можливості). Але тепер у кожного відпаде всякий сумнів.
Сталось те, чого я боялася як менеджер. Робота стала для мене значити набагато більше, ніж робота.
Я настільки боялась лишитись сама, втратити ту підтримку, яку я мала, ходячи до офісу щодня, будучи оточеною одними з найкращих людей, яких мені довелось знати, що не змогла сказати: “Вибачте, але мені час піти”.
Я боялась порушити свою обіцянку, свій 4-річний мандат, зрадити тих, хто довірили мені…
З іншого боку, я настільки виснажувалась, без можливості і надії на відпочинок… Виховання сина, управлінська фул-тайм робота, відповідальність за побут – усе це в один момент опинилось суто на мені.
Я мала мінімальну підтримку від інших, у чому звинувачувала себе, бо не змогла ні організувати підтримку, ні попросити про неї.
У мене почались сильні проблеми зі сном, постійні мігрені, на додачу до хвороб, але я продовжувала витискати із себе все більше, сподіваючись, що скоро стане краще.
Я не бачила виходу – я не можу лишити роботу, бо з одного боку не відчуваю, що маю право зрадити інших таким чином (і боюся лишитись сама у цей час), і не можу продовжувати, бо починаю буквально помирати.
На щастя, на вихід мені показали. Єдине що – той спосіб у який це зробили, лишив мене зраненою, спантеличеною та зневіреною. Та я не хочу про це писати.
Звільнення
То був початок травня. Після звільнення я відчувала полегшення, навіть приплив сил. Та потім прийшло горювання, коли я достатньо часу лишилась наодинці.
Я думала, що просто дуже сильно втомилась, вигоріла і мені треба відпочити. Але насправді мені треба було прийняти факт, що мої опори почали сипатись одна за одною.
Коли забрали чоловіка, це ніби мені підставили підножку і я впала на коліна, але продовжувала повзти.
Коли мене звільнили, то ніби з-під мене висмикнули килим, і я впала носом у землю. Я спочатку подумала: “О, можна тепер полежати”. Але потім зрозуміла, що вже не маю сил підвестися.
Не помагало й те, що єдине повідомлення, що я отримала від колишніх колег було зловтішання однієї не дуже добре людини.
Взагалі, чим більше я думала, тим більше винила себе. Мене відкинуло далеко назад у те дитинство, де я почувала всепоглинаючу самотність та неадекватність.
Усі роки моєї психологічної роботи над травмами, закріплення переконань про те, що я гідна любові та доброго ставлення, що є люди, яким я небайдужа, просто вилетіли у вікно.
Я і надалі знала всі правильні відповіді, але я перестала в них вірити, адже моє життя ніби доводило мені протилежне… Я розуміла, що падаю у яму, що мене ніби поглинає сарлак.
Зараз я пишу ці рядки зі сльозами на очах, бо я дуже сумую за “Ляршем”. Та мені настільки боляче і настільки соромно, що я не відчуваю права знову наблизитись туди. Можна сказати, що я боюсь.
Там лишилась частина моєї душі і я горюю.
Зараз я бачу, що була несповна розуму, але тоді мені здавалось, що я увійшла в своє покликання. Усе навколо, здавалось, підтверджувало це. Або просто так мені хотілось думати.
З одного боку я бачила, що обʼєктивно все склалось найкращим чином, але я почувалась розгубленою і розбитою.
Без іронії та перебільшень, я почувалась отак:
Привіт, депресія! Що було у мене в голові?
Тут я описала у загальних рисах, якими думками була наповнена моя голова.
Перший час я вирішила, що мені потрібно відпочити. Я намагалась це робити як вмію, але зараз бачу, що я почала тоді ізолюватись.
Відчувалось, що мою психіку скинули до заводських налаштувань. Я впала “із князі в грязі”.
Насправді, я знову втратила довіру до людей та світу, а найбільше – втратила довіру до себе. Я бачила себе як людину, яка не вміє жити, не вміє спілкуватись з іншими.
Я лишилась сама, і єдиним висновком, для мене стало те, що проблема значить у мені. Я не раз вже пережила на собі той факт, що коли ти вразливий і слабкий – тебе будуть добивати.
Це я засвоїла від булінгу у школі, потім не раз у професійному житті… А ще – що навіть якщо тебе і не будуть бити (у прямому чи переносному сенсі), то ти будеш для інших тягарем.
Коли ти нужденний, ти дратуєш інших. Страждання від відкинення та відчуття себе тягарем було більшим для мене, аніж страждання від самотності.
Я згадувала всі свої помилки, намагалась проаналізувати, чому опинилась сама, дійшовши до висновку, що я насправді заслужила на це.
Я повірила у те, що я настільки зіпсована та токсична людина, що нормальні люди сахаються від мене і правильно роблять.
Я не відчувала, що маю моральне право на допомогу і підтримку, адже я сама винна у своєму становищі і у тому, що не можу собі дати ради.
Я стала тягарем для самої себе.
Всі відповідальності, які мені треба було виконувати займали весь життєвий простір та сили, думка про те, що я маю при цьому дбати про себе і про свої, тьху, потреби, призводила мене до злості та агресії на саму себе.
Мені стало настільки соромно за себе, за своє існування, що мені захотілось перестати. Я хотіла змінитись і стати знову “нормальною” і “адекватною”, але не уявляла як.
Я не могла вже уявити як у мене колись були сили, натхнення і бажання щось робити і кудись рухатись. Я дивилась у минуле, де я щаслива і в оточенні людей, де я маю мрії та ідеї і я не розуміла, як це все було взагалі можливо.
Я відчувала, що саме моя провина у тому, що зараз моє життя, здавалось, летить «під три чорти», бо спільний знаменник у мені.
Речі, які б мали приносити задоволення, вже його не приносили. Та й навіщо, якщо це ніяк не помагає?
Та й яке я мала право на задоволення? Особливо, якщо навколо так багато страждань? Годі нити, жінко, підняла дупу і пішла пахати!
Я ніби намагалась, як барон Мюнхаузен, витягнути себе з води за волосся. Звісно, у мене нічого не вдавалось, ставало лише гірше.
Проблема у тому, що мої відомі способи впоратись більше не працювали, а нових я ще не знайшла.
Трудоголізм, який давав мені колосальну енергію вже не був варіантом, адже сама, з маленькою дитиною, я не могла йти на таку роботу, до якої, мені здавалось, я найкраще підходжу.
До того ж, у своєму стані я не могла приносити людям користь, а я не знала іншого способу, у який я можу бути цікавою іншим на той момент.
Мені було страшенно соромно. Соромно за мої думки, за те, як я почуваюсь, соромно, що не можу просто перестати так почуватись і думати.
Соромно, що мені потрібна допомога, а я не знаю кого, як і про що просити.
Я відчайдушно намагалась знайти і змінити в собі те, що могло б відлякати людей. Я навіть намагалась прийняти свою непотрібність і змиритись з нею (як Генрі Ноуен курця, а не здорової людини)…
Я тонула у почутті провини за те, що очікую, що хтось взагалі може мені помогти. Адже я на це не заслужила.
Бо що б я не робила, як би не намагалась робити усе «правильно», я не могла розраховувати на те, що хтось захоче бути поруч.
Навпаки, складалось враження, що чим більше я намагаюсь підтримувати стосунки, чим більше я прагнула зблизитись з кимось, тим менше на це було шансів.
Кожне повідомлення, залишене на «прочитано», кожне «треба якось зустрітись» і «вибач, не можу» сприймались болюче та з кожним разом ставало важче пропонувати зустріч.
Настав час, коли я почала відчувати, що насправді нікому я не потрібна, окрім тої функції, яку можу для них виконувати.
Насправді були люди, яким було не все одно, але я фізично не бачила їх у своєму житті. А люди переважно вірять у те, що вони бачать.
Я половину життя вчилася довіряти людям і вірити у безпечність світу, точніше мою здатність жити у ньому, але тут це все ніби перекреслили.
Я вже не кажу про те, якою “християнкою” я почувалась…
“Люди, люди, їх мільярди, їх мільярди – хай їм грець!”
Я дуже втомилась від стосунків. Мені було дуже сумно від того, що раніше я мала багато друзів, добрих друзів.
Більшість людей, з якими я колись була близька, порозʼїжджались по всім куткам світу. Я почала думати про те, скільки я вклала життя, часу і душі в ті стосунки, і моїм висновком стало, що це було намарно.
В мене в голові повстав ще один дисонанс – я почувалась самотньою і хотіла близького спілкування, у той же час відчувала, ніби це взагалі марна ідея.
Для чого витрачати час і зусилля на пошук друзів, які колись неодмінно зникнуть, як усі попередні? У моєму мозку, на той момент заточеному під виживання, не було місця для спроб і помилок.
До того ж, коли я виходила в люди, то часто ще болючіше відчувала самотність.
Як відчувається депресія у тілі?
Проблеми зі сном
Я часто прокидалась уночі і вже не могла заснути до ранку через те, що намагалась зрозуміти, що я зробила не так і що я маю зробити, аби мене не відкинули знову.
Але й взагалі у мене дуже порушився сон. Це потягнуло за собою й інші наслідки, такі як брак сил, дратівливість, виснаження…
Це все погіршувалось від тривожності щодо ракетних та дронових атак. Я відчувала таку небезпеку, що у мене на кожну сирену починалась ледь не панічна атака. Моєю головною мрією був бункер, де я б могла спати спокійно.
Разом з тим мені було дуже важко прокидатись, я прокидалась уже виснаженою.
Часті мігрені
Мігрень і депресія є коморбідними, тобто такими, що зустрічаються часто у тих самих людей. Чим гірше мені ставало, тим частіші я мала мігрені.
Це так само порочне коло – частіші мігрені – гірший стан, гірший стан – частіші мігрені…
Брак апетиту
Здебільшого мені не хотілось їсти і тим більше я не бачила сенсу готувати щось для себе. А син їв у садочку.
Харчувалась я кепсько.
Знижений імунітет
Памʼятаю, як я хворіла і інфекція почала розповсюджуватись усюди – у ніс, легені, вуха, очі. При цьому була понижена температура і я не мала сил. Я почувалась, ніби помираю. І напевно так і було, поки не довелося втретє за півроку приймати антибіотик.
Отупіння
Ти не можеш сфокусуватись, не можеш пригадати, не можеш висловити думки. Ти не бачиш варіантів, губиш деталі…
Брак енергії
Я могла відчувати якусь подобу енергії лише коли напивалась міцної кави з купою солодкого. Звісно, такої енергії не вистачало надовго і для організму це було погано.
Низький тиск
Часто мій тиск, коли я його міряла був нижче, ніж 90\60.
Небажання жити
Я буквально не бачила перспектив: чи закінчиться війна? чи повернеться чоловік? чи буду я колись мати друзів? чи стане мені краще? чи зможу я знайти своє місце?
Я читала жахливі новини, я втомилась співчувати, я відчувала безсилля. Мені важко було побачити хороше. А коли я бачила щось хороше, я не могла відчувати радість. Я знала, що *ось тут* мала би бути радість, але натомість була пустота.
Увесь світ ніби був за склом,
крізь яке я не могла пробитись.
Я думала, що була б не проти померти. Протягом деякого часу я прокидалась і засинала з думкою: «Я не хочу жити». Я не бачила як і куди я можу рухатись далі. А головне – як знайти на це сили?
На дні своєї депресії у мене постійно виринала думка про те, що я не хочу жити. Я ніколи не думала про те, аби заподіяти собі шкоду, до того ж, я просто не можу уявити, що могла б забрати у свого сина маму, але коли я чула, що хтось помирав чи навіть вчиняв самогубство, я ловила себе на думці, що трохи заздрю їм.
Знаю, це страшно читати і мені це страшно писати. Але я нарешті можу це зробити, бо вийшла з цього стану.
Я подумала, що захворіти на смертельну хворобу – це теж не так зле. Бо я і так не маю сил жити. А так я би собі відпочила в лікарні і може б якісь люди до мене з жалості підтягнулись?
Зараз мені моторошно писати про це, але я була у такій глибині розпачу, що смерть видавалась мені кращою за життя. Я пишу це так відверто для того, аби показати, що ВИХІД Є, навіть із шлунка сарлака.
Розумом я знала всі правильні відповіді, але я просто не могла уявити, як я колись ще зможу почуватись щасливою чи навіть просто мати енергію на життя.
Та знаєте що? У помиральній ямі сиділа не я одна, там зі мною були…
Цар Соломон
Я ж повернувся і побачив усі пригноблення, що сталися під сонцем. І ось сльоза пригноблених, і немає в них потішника, і в руках їхніх гнобителів — сила, і немає в них потішника.
Еклезіаста 4:1-3
Я похвалив померлих, що вже померли, понад живих, які живуть аж дотепер.
І кращим за них обох є той, що ще не був, хто не побачив зла, що зробили з творінням під сонцем.
Добре ім’я краще, ніж добра олія, і день смерті, ніж день народження.
Еклезіаста 7:1
Пророк Ілля
І злякався Ілля, встав, пішов задля своєї душі, прийшов до Вирсавії юдейської і залишив там свого слугу.
1 Царів 19:3-4
Сам же пішов у пустелю дорогою на день ходи, прийшов і сів під одним ялівцем, і просив про свою душу, щоб померти, і сказав: “Доволі тепер! Забери ж у мене мою душу, Господи, бо я не кращий за моїх батьків!“
Йов
Нехай би не було того дня, коли я народився, як і тієї ночі, коли сказали: “Зачалась людина!”
Нехай би той день став темрявою, і щоб Бог з висоти про нього не згадував, і нехай би над ним ніколи не засяяло світло.
Нехай би його оповила темрява і смерті тінь, нехай би над ним нависла темна хмара, і нехай би світло дня перетворилось на темряву.
Нехай би та ніч була огорнута мороком й нехай би не числилась серед днів року, і нехай не ввійшла б у число місяців!
Нехай би та ніч була безплідною, щоб не почулись у ній вигуки радості!
Нехай би проклинали її ті, котрі проклинають день, і готові розбудити левіятана.
Нехай би тієї ночі померкли в темряві зорі і щоби вона не сподівалась на світанок, і нехай би не побачила мерехтіння світанку за те, що не замкнула виходу з лона моєї матері, і не приховала горя від моїх очей.Чому я не помер у лоні, або не загинув відразу, як вийшов з лона?
Навіщо прийняли мене коліна?
Навіщо мене пригорнули до грудей, щоб я ссав молоко?
Тепер я лежав би й спочивав, спав би і мав би спокій нарівні з царями та мудрецями землі, які споруджують собі гробниці, що з часом також перетворяться в руїни; або з можновладцями, котрі накопичували золото, або наповнювали свої палаци сріблом…Чому я не був похований, як недоношений викидень, – як немовля, яке ніколи не бачило світла?
Там нечестивці, що перестали творити злочини; там спочивають знеможені силами.
Там же мають спокій ув’язнені, й не чують голосу наглядача.
Малий і великий там рівні, а раби звільнені від своїх панів.Для чого дано світло нещасним, і життя тим, котрим гірко на душі, – тим, котрі чекають смерті, а вона не приходить, хоча її шукають більше, ніж захованих скарбів?
Вони були би дуже раді та веселились, якби побачили власну могилу.Для чого життя людині, для якої Бог закрив дорогу і навколо якої одні лише глухі кути?
Йова 3:3-23
Пророк Йона
“Тепер же, Господи, благаю, забери моє життя у мене, адже краще мені померти, аніж далі жити!“
Йона 4:3-9
А Господь промовив: “Хіба в тебе є підстави для такої злості?”
Тож Йона вийшов з міста, зі східного боку міста влаштував собі курінь і сів у його тіні, – він все ж хотів побачити, що станеться з містом.
Щоб звільнити Йону від роздратування, Господь Бог виростив рициновий кущ, який виріс над головою Йони і давав тінь. Йона дуже зрадів появі цієї рослини.
Але наступного ранку Бог звелів хробакові підточити рицинову рослину, й вона засохла.
Сталося так, що коли зійшло сонце, Бог послав гарячий східний вітер. Сонце так припекло голову Йони, що він занеміг, і просив собі смерті, говорячи: Краще вже мені померти, ніж так жити!
Тоді Бог промовив до Йони: “Невже тобі так прикро через рослину?” Він же відповів: “Так, я дуже засмучений, – аж до смерті!”
Пророк Єремія
Проклятий день, в якому я народився в ньому.
Єремії 20:14-18
День, в який мене породила моя мати, хай не буде милий.
Проклята людина, що сповістила моєму батькові, кажучи: “Тобі народився хлопчик, радісний день!”.
Нехай та людина буде, як міста, які Господь знищив у гніві й не розкаявся, нехай почує крик вранці та голосіння в полудень, бо не вбив мене в лоні, і не стала мені моя мати моїм гробом і лоном вічного зачаття.
Чому це я вийшов із лона, щоб побачити страждання та болі, і мої дні закінчилися в соромі?
Апостол Павло
Апостол Павло також був не у захваті від життя, хоча вже дивлячись з іншого ракурсу, порівнюючи реалії існування на землі з перебуванням з Богом:
…для мене життя то Христос, а смерть то надбання.
Филипʼян 1:21-24
А коли життя в тілі то для мене плід діла, то не знаю, що вибрати.
Тягнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше.
А щоб полишатися в тілі, то це потрібніш ради вас.
А надихаючі біблійні вірші, вирвані з контексту, то буде якось іншим разом і можливо не у цьому блозі :Р
Початок одужання
Церква
Плюсом того, що ти у помиральній ямі є те, що з неї лише один вихід – нагору. Та до того, аби опуститись на самісіньке дно мені бракувало одного…
Окрім втрати роботи, тема церкви – це ще одна причина, чому я так довго відкладала цей допис. Мені складно писати про те, що стосується інших людей і моїх стосунків з ними. Але я не можу упустити цей момент в оповіді.
Я хочу описати свій досвід як є, моєю ціллю не є когось звинуватити чи ще щось.
Церква була для мене сімʼєю. Більше половини свого життя я проживала поруч з людьми, які були для мене друзями, братами і сестрами. Церква показала мені, що є добрі, безпечні люди, яким на мене не все одно.
Але у тому стані, у якому я була, я перестала це відчувати. Вперше мене змусило замислитись, що щось так, коли мій дідусь запитав: “А як вам помагає ваша церква?”
І я зрозуміла, що не маю що відповісти. Це був початок-середина червня 2025.
Але все посипалось 30 червня, коли я дізналась, що та частина спільноти, яку я думала, що маю, насправді вже не існує.
І хоча з тих пір, як чоловіка забрали на службу і ми з малим лишились самі, мені важко було відчувати себе у безпеці, у тому числі через обстріли, які досить часто траплялись в той період, тепер я відчула себе і у духовній небезпеці.
Я побачила, що зовсім гину і треба рятуватись.
Того ж дня я написала декільком людям, аби порадили мені психіатра, а також до знайомої, яка в іншій церкві проводила зустрічі для дружин військових, щодо того, чи можна до них прийти на служіння у неділю.
І так почався мій перехід до нової церкви, буквально як відчайдушне бажання порятунку себе і дитини.
Я буквально побігла туди, де я бачила, що є механізми і ресурси для того, аби я не зникла.
Я розумію, що великою мірою є моя відповідальність, що я не зверталась до церкви по допомогу. Але я усвідомила, що якщо я тону, то хочу, аби були люди, які зможуть це помітити і допомогти.
Бо коли ти тонеш, як і у випадку з розладами, твій мозок не бачить варіантів, він працює у режимі “бий, біжи, завмри”. Я не хотіла, аби моє життя і життя моєї дитини трималось лише на моїй здатності вчасно, достатньо чітко і достатньо часто кричати про допомогу.
Забігаючи наперед, 7 червня 2026, майже через рік після тих подій, наша сімʼя прийняла членство у нашій новій церкві.
Але я так само досі горюю за своєю “старою” церквою. Але для нашої сімʼї це стало правильним рішенням, хоча і болючим.
Та наша нова спільнота зіграла ключовий фактор у тому, що мені стало краще. Але не єдиний.
Фахова допомога
Окрім церкви, спонсорами мого психічного здоровʼя є моя психотерапевтка, сімейна лікарка та антидепресанти.
Психотерапія
В один момент моя психотерапевтка стала єдиною людиною, з якою я могла спілкуватись без (сильного) почуття провини.
На одній сесії я їй так і сказала: “Я можу говорити з чоловіком, – бо це його обовʼязок мене підтримувати; з Богом, – бо в Нього немає вибору, Він любить і чує усіх; і з вами, – бо я вам за це плачу гроші”.
Психотерапія вже до цього змінила моє життя і я думала, що більшість моїх травм і приколів – позаду. Але події минулого року, ще й на тлі війни, відкрили Авгієві стайні моєї психіки.
Дякую Богу за психотерапію і за мою психотерапевтку від Бога.
Сімейна лікарка
Окрім вавки в голові, виявилось, що у мене ще був дефіцит заліза та вітамінів групи В. Це виявилось завдяки тому, що лікарка дала скерування на потрібні аналізи.
Гадаю, що закриття недостачі цих елементів також допомогло моєму стану.
Також, разом із психотерапевткою, сімейна лікарка порадила мені звернутись до психіатра та запропонувала мені розглянути можливість медикаментозної підтримки.
Психіатр
До психіатра я пішла у приватну клініку. На той час мій тест на депресію показував 20 балів з 27.
Найбільшим мотиватором став для мене мій син. Я чітко розуміла, що йому потрібна нормальна мама, він заслуговує на найкраще можливе дитинство у цих обставинах.
Я й сама зростала з мамою, яка була в депресії й не хотіла, аби мій син став жертвою моєї хвороби.
Тому я вирішила, що моя відповідальність за сина важливіша за моє небажання «здатись» психіатру і «сісти» на ліки.
Антидепресанти
Хоч я і до того була досить “прошарена” у питаннях психічного здоровʼя, я з осторогою ставилась до антидепресантів.
Я взагалі боялась зміненого стану свідомості, тому ніколи не напивалась чи не вживала ніяких речовин, навіть до того, як стала християнкою.
Я боялась, що стану іншою. Але куди вже гірше, коли ти ледве можеш існувати?
І справді, майже одразу, вже на другий тиждень прийому я відчула, що мені стає краще. Я не була іншою, я потрохи поверталась до свого нормального стану.
Антидепресанти дали мені сили вести нормальне життя, почати відбудовувати його цеглинка за цеглинкою.
Станом на червень 2026, я далі лікуюсь антидепресантами.
Книги, мені допомогли під час депресії
Біблія
Насамперед, це Біблія, яка максимально чесна, без ванільних кліше та уявної псевдо-духовності. Біблія дала мені дозвіл бути руїною, почувати свій розпач без осуду. У той же час, вона давала надію.
“Долаємо співзалежність: як припинити контролювати інших і почати дбати про себе” Мелоді Бітті
З цієї книги почався величезний зсув у моїй свідомості, коли я зрозуміла, що співзалежність – це стиль мого життя.
Нажаль, у нашому суспільстві кожен другий – співзалежний (а серед віруючих – напевно ще більше). Тому це настільки стало нормою, що більшість людей не замислюється наскільки руйнівна це риса.
Співзалежних людей вважають жертовними, посвяченими, “справжніми християнами”, не розуміючи, наскільки вони насправді руйнівні для себе та інших.
Співзалежна людина не знає хто вона без людей, яким вона служить: без партнера, роботи, спільноти, церкви.
А жінок і взагалі з дитинства навчають бути співзалежними. Не помагає ще й те, що приклади “любові” у серіалах та кіно – це переважно якісь патологічні абʼюзивні та співзалежні стосунки.
“Особисті кордони. Керівництво зі спокійного життя без травм і комплексів” Недра Ґловер Тавваб
Це “світська” книга про кордони, на рекомендацію якої я натрапила. Є й інші книги про кордони, можливо і кращі, але їх не читала, а ця стала першою.
Деякі приклади, які вживає авторка, різали мої християнські очі, але загалом рекомендую усім, дуже базова та корисна інформація.
“Дорослі діти емоційно незрілих батьків” Ліндсі К. Гібсон
Ця книга стала чудовим доповненням до моєї особистої терапії. Вона допомогла мені пояснити багато речей про себе та свої реакції.
Теж рекомендую більшості людей для прочитання!
“Підіть кудись на самоту. Усамітнення, спільнота і досвід Бога” о. Кшиштоф Ґживоч, о. Яцек Прусак
Це дуже глибока і до болю чесна книга про самотність, я б навіть сказала – про християнський екзистенціалізм.
Ця книга допомогла побачити мені важливість спільноти та стала мотиватором для її пошуку.
Що ще стало помічним:
Мій син
Мій син став моїм головним мотиватором. Я не мала достатньої любові до себе, аби подбати про свої потреби, але я мала багато любові до сина, аби зрозуміти, що мушу цього навчитись.
Я хотіла дати сину нормальну адекватну маму, тому мусила шукати допомоги і одужувати.
Фізична активність
Зокрема я почала займатись калістенікою, купила собі додому турнік з кільцями. До того, я просто регулярно виконувала різні вправи, а калістеніка дала мені конкретні цілі, до яких я стала прагнути.
Рутина для прибирання
Коли я не знала за що взятись, я виконувала пункти зі своєї рутини прибирання, яку я виписувала та вішала на холодильник.
Я і зараз продовжую користуватись цією рутиною, яку адаптувала під себе і мій дім напевно ніколи не був чистішим.
Компʼютерні ігри
Коли я була на самому дні та поставила на собі хрест, я вирішила, що буду грати в компʼютерну гру.
Як би то крінжово не звучало, компʼютерна гра була тим, що вперше за довгий час змусило мене відчути цікавість, радість. Я не мала сил жити своє життя, але могла жити через персонажа.
Звісно, це тема тимчасова і не сильно корисна. Але так як нікого не було навколо, гра стала для мене основною підтримкою, поки я не звернулась до психіатра.
Я би лукавила, якби не написала про це.
Харчування і вода
Важко змотивувати себе готувати для себе щось особливе і корисне, але це того вартує і потрохи додає сил. При цьому, коли пробуєш якісь нові продукти, нові рецепти, це додає щось цікаве у життя.
Чого мене навчила моя депресія?
Спочатку я почувалась так:
Попри те, що в мене було “таке чуство, шо Бог мене за шось наказує”, зараз я бачу це як необхідний і цінний етап у своєму житті.
Я подорослішала
Коли я не могла спиратись на чоловіка, церкву, роботу, у мене не було виходу, окрім того, як кажуть психологи, доростити свого внутрішнього дорослого.
Я знову згадала хто я насправді
Ти не можеш бути дорослим, якщо ти відкидаєш свою внутрішню дитину. Тим часом, ось як останні роки поводилась зі своєю внутрішньою дитиною я:
З роками я обросла ролями: дружини, матері, ролями на навчанні, на роботі… Я постійно намагалася бути такою, якою “мала б бути”, відповідаючи очікуванням інших. Десь по дорозі я загубила себе.
Я знайшла нову спільноту
Через свою надмірну вірність я схильна лишатись там, де мені лишатись не слід. І оцей крайній розпач допоміг мені прийти туди, куди я мала прийти.
Зараз я знову маю своє “племʼя”, маю нових друзів, маю куди прийти. Я відчуваю підтримку, ніби маю на кого опертись у разі потреби. Відчуваю себе у безпеці.
Я зрозуміла Божу благодать
Не маючи змогу нічого зробити для Бога чи людей, відчувши повну безпорадність та непотрібність, я змогла заспокоїтись у думці, що Бог мене не відкидає.
Я змогла повніше пережити Його спасіння, як дар.
По життю я ставилась до себе досить утилітарно, а тут я побачила, що Бог любить і поруч, навіть коли я відчувала себе ні на що не придатною.
Депресія показала мені моє місце, мою людськість і мені не лишилось нічого кращого, як прийняти її, замість того, аби боротися з нею.
Я правильно розставила пріорітети
Коротко про мене:
– … Я вправна вершниця, я вмію тримати в руках меч і не боюся ні болю, ні смерті.
“Володар перснів: Повернення короля” Дж.Р.Р. Толкін
– Чого ж ти боїшся, володарко? – запитав Араґорн.
– Клітки, – відказала Еовин. – Сидіти за ґратами доти, доки звичка та старість змусять мене з ними змиритися, доки найменша надія здійснити великі подвиги зникне з моєї памʼяті й з мого серця.
Мені стало очевидно: без лагідності і турботи про себе я не виживу, як би мені не було неприродно, соромно чи навіть гидко; але що гірше – я не зможу бути доброю матірʼю для свого сина.
Мені довелось зробити reality check та прийняти той факт, що на мені зараз достатньо обовʼязків та навантаження. Мені не треба шукати ще чогось на свою голову, особливо глобальних ініціатив.
Довелося відправити панахиду за своїм життям, про яке я колись мріяла, і з вдячністю прийняти свої 30 років і своє основне і найважливіше покликання – до материнства.
Я мала навчитись нудного, відповідального дорослого життя, без геройствування. Дбати належним чином про побут, про потреби свого тіла та душі, про потреби дитини, своїх двох кицьох…
Це буденно, цього ніхто не бачить і ніхто за це не похвалить. І довелось навчитись і у цьому знаходити задоволення.
Можна сказати – я почала з основ, почала підійматись пірамідою Маслоу, будувати її цеглинка за цеглинкою. І мені стало краще.
Я побачила наскільки безглуздо догоджати іншим
Ти можеш дертися зі шкіри і тебе все одно відкинуть.
Я розумію, що цей допис може стати кінцем моєї “репутації” чи “карʼєри”, але для мене це зараз не має значення.
Був час, коли я намагалась вразити важливих дядь і тьоть, але, сподіваюсь, що ніколи знову.
Натомість я хочу розказати свою історію і хочу бути ближчою до тих, хто проходить те саме. Якщо цей допис втішить чи дасть надію хоч одній людині, то це було того варте.
Висновок
Що буде далі? Я без поняття. Але я вчуся не квапити події, не брати на себе всю відповідальність за все, а дозволити собі трохи пасивності і дозволити життю відбуватись.
– Ми наче у легенді опинилися, містере Фродо, в одній із тих, яка зачіпає душу.
Діалог Сема і Фродо з фільму “Володар перснів: Дві вежі”
У ній стільки страхів і небезпек, часом навіть не хочеться дізнаватись кінець, тому що не віриться, що все закінчиться добре.
Як може все стати, як і раніше, коли все так погано?!
Але зрештою, все минає.
Навіть найнепроглядніший морок розсіюється.
Настане новий день!
І коли засвітить Сонце, воно світитиме ще яскравіше!
Такі великі легенди закарбовуються в серці і запам’ятовуються на все життя, навіть якщо ти чув їх дитиною і не розумієш, чому вони запам’яталися.
Герої цих історій могли сто разів відступити, та не відступили!
Вони боролися! Тому що їм було, на що спертися.
– На що ми спираємось, Семе?
– На те, що у світі є добро, містере Фродо! І за нього треба боротись!
