Фізичне покарання дітей: християнський погляд (ЛОНГРІД)

В Україні ще з 2004 року заборонене фізичне покарання дітей: 

“Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.“

Стаття 150, п.7 Сімейного Кодексу України

Попри це більш ніж половина дітей в Україні віком 1-14 років систематично зазнають фізичного покарання (статистика ВООЗ за 2020 рік).

Фізичне покарання визначається Комітетом ООН з прав дитини як «будь-яке покарання, де вживається фізична сила з наміром спричинити якусь міру болю чи незручності, незалежно від ступеня».

Деякі батьки бʼють дітей, бо не вміють керувати своїми емоціями; хтось — бо так їх виховували їхні батьки; ще інші — бо вважають це Божим наказом та їхнім правом, як батьків.

Я нещодавно сама стала матірʼю і зацікавилась цим питанням. Я почала своє дослідження досить неупереджено. Та на щастя, це є мій блог, і я не маю відповідати стандартам журналістики чи академічним вимогам. Тому тут буде все: і власний досвід, емоції, неочевидні аргументи та навіть декілька підколів.

Чому фізичне покарання є таким поширеним? І чи потрібне воно дітям, аби вирости достойними людьми? Що про це говорить Біблія? Нумо розбиратись.

Аргументи «ЗА» фізичне покарання дітей:

«Біблія вчить бити дітей»

Християни, які підтримують фізичне покарання дітей, часто спираються на книгу Приповістей зі Старого Завіту. Там, наприклад, можна знайти такі уривки:

“Хто шкодує різки, той ненавидить свого сина. Хто його любить, той старанно його навчає.”

Приповісті 13:24

“Картай свого сина, коли є надія навчити, та забити його не піднось свою душу.”

Приповісті 19:18

“Не відмовляйся повчати дитину, адже коли і покараєш її різкою, — не помре. Ти покараєш її різкою, але визволиш її душу від смерті.”

Приповісті 23:13-14

“Синці та картання дають мудрість, а розпущена дитина соромить своїх батьків.”

Приповісті 29:15

Вплив США 

Будучи суперсилою на світовій арені, Америка має величезний вплив на глобальну культуру. Але разом із тим далеко не завжди цей вплив є позитивним. І зараз йдеться не лише про Голівуд чи крайніх лівих, що прагнуть комунізму.

Йдеться про консервативних євангельських християн, на яких звикли рівнятись і наші протестантські церкви. Варто зазначити, що багато протестантських церков в Україні заснували саме американці (включно і з моєю церквою). 

Так, вони зробили багато добра і завдяки їх роботі багато людей прийшли до пізнання Бога (включно зі мною). Але разом із тим певні елементи церковної культури, які приходять до нас з американських проповідей, літератури, конференцій можуть бути шкідливими. Зокрема, на мою думку, і вчення про фізичні покарання дітей.

Щоб ви розуміли, сьогодні США є єдиним членом ООН, що не ратифікував Конвенцію про права дитини. Тілесні покарання дітей вдома дозволені в усіх штатах, а у 19 штатах дозволені фізичні покарання у школах. 

Варто зазначити, що за законом США фізичне насильство та фізичне покарання відрізняються, хоча немає однозначного консенсу серед батьків, соціальних працівників та навіть суддів, де проходить ця лінія.

Зміни у законодавстві, що стосується фізичного покарання дітей, блокуються активістами за права батьків та консервативними християнами, які впевнені, що боговгодне виховання не можливе без тілесних покарань. У своїх переконаннях вони посилаються зокрема і на книгу Приповістей.

Та чи праві вони у своїй інтерпретації? Памʼятаємо, що богонатхненною є Біблія, а не її трактування.

Культурний контекст

Якщо ви не читали Біблію, або читали вибірково, то можете не знати, що у ній є багато місць, через які волосся може стати дибки. І у своєму особистому житті й у цьому блозі я хочу чесно підходити до складних місць Писання. Я хочу показати, що вивчення Біблії може бути тим, що одночасно бентежить і заспокоює, руйнує очікування та трансформує особистість.

Для цього потрібно докладати зусиль, не бути самовпевненими у тому, що завжди правильно можемо розуміти тексти, написані як мінімум 2000 років тому в іншій культурі.

У тому числі це стосується і мене, тому не сприймайте мої слова як істину в останній інстанції. Моя ціль — аби спонукати вас, мій читачу, думати.

Біблія є богонатхненною книгою (а точніше, збіркою книг), але вона писалась не у вакуумі, а у конкретний час і у конкретному культурному середовищі. І як Ісус свого часу, автори Старого Завіту вели своєрідний діалог із панівною культурою.

Приклад із рабством

У цьому діалозі з навколишніми народами, те, що Біблія «дозволяє» часто має обмежувальний характер, а не розпорядчий. Так, коли у книзі Вихід дається закон щодо рабів, рабство сприймається як даність. Не тому, що Бог це підтримує, а тому що це було нормою у контексті того часу та культури.

«А коли хто вдарить раба свого або невільницю свою києм, а той помре під рукою його, то конче буде покараний той»

Вихід 21:20

«А коли хто вдарить в око раба свого, або в око невільниці своєї, і знищить його, той на волю відпустить його за око його. А якщо виб’є зуба раба свого, або зуба невільниці своєї, той на волю відпустить того за зуба його.»

Вихід 21:26-17

Насправді Біблійні закони щодо рабства були революційними на той час, бо обмежували права господарів. Тому що у навколишніх народах пани мали повне право робити з рабами що завгодно.

Так само і побиття дітей вважалось в тому контексті нормою (як і побиття рабів (і саме рабство), фізичне покарання за злочини, побиття камінням (смертна кара)) і багато інших речей, які майже повністю зникли у сучасному суспільстві. 

Але у Новому Заповіті ми вже бачимо зовсім інше ставлення до рабства. Якщо прочитаєте послання апостола Павла до Филимона, ви побачите вже зовсім інший контекст.

Павло закликає Филимона прийняти свого раба Онисима як брата. Хоча Онисим втік та ще й обікрав Филимона, за що той міг цілком законно його стратити, Павло пише такі слова:

«Можливо, він задля цього відлучився на якийсь час, щоб ти прийняв його навіки, — вже не як раба, але вище від раба, — як улюбленого брата…»

Филимона 1:15-16

Тобто Павло, як і Ісус до нього, підвищує нашу моральну планку. І це не скасування чи порушення закону — це його вдосконалена інтерпретація.

Християнство — джерело соціальної справедливості

Хтось може сказати, що ці всі ваші права людини — це вигадка лібералів. Проте варто розуміти, що ті моральні закони, якими ми керуємось зараз, є прямими наслідками впливу християнства.

Прагнення до соціальної справедливості зароджувались та розвивались завдяки християнам, які стверджували, що всі люди створені на образ та подобу Божі, а тому мають невіддільну цінність та право на гідність.

І більшість сучасних законів, що захищають права та гідність кожної людини, не залежно від віку, статі, національності тощо, є відображенням цих моральних принципів. Але чи маємо ми їх дотримуватись?

Погляньмо на Ісуса. Він, бувши Богом, все ж жив відповідно до єврейського (і римського) закону. Він вчив коритись владі, якщо це не порушує Божі заповіді. Наприклад, платити податки, поводитись чесно, дотримуватись порядку.

Фізичне покарання в Україні — це злочин (далі про це буде більше), а отже всі, хто його використовують, порушують закон.

До того ж Ісус не обмежувався самим законом, а ставив планку ще вище. Найбільш наочним прикладом є Нагірна проповідь: Матвія 5:17-48.

Але ж у книзі Приповістей пише…

Приповісті не є «законодавчою» книгою, радше збіркою мудрих порад для побожного життя. Чи грішить людина, яка не бʼє своїх дітей, тим що йде «проти Божого слова»? Я вважаю, що ні.

Але я і не погоджуюсь з тими, хто намагається «прикрасити» книгу Приповістей, стверджуючи, що «різка», про яку там йдеться, насправді — це те саме посох пастиря у Псалмі 22.

Хоч мені хотілось, аби це було так, я не знайшла цьому достатнього підтвердження у контексті. 

Але також для мене є очевидним, що акцент у зазначених уривках в книзі Приповістей стоїть саме на важливості виховання, а не на необхідності побиття.

Дуже багато уривків з Біблії не можна буквально застосувати до сучасного життя через інший контекст, проте можна з «букви Закону» виділити «дух закону».

Суть в тому, щоб дитина набралась мудрості та правильного досвіду, правильних цінностей, а не в тому, щоб це обовʼязково робилось за допомогою сили. 

Дітей потрібно виховувати. Вони мають розуміти наслідки своїх дій, отримувати покарання, коли воно необхідне та дотримуватись дисципліни. Зрозуміло, що фізичне покарання не є єдиним можливим методом для досягнення цього. 

Отже, буде помилкою стверджувати, що ті, хто не бʼють своїх дітей не виховують їх. Також помилково буде вважати, що діти, яких не бʼють, виростають через це поганими людьми. Чи ні?

Фізичне покарання — єдиний «робочий» метод?

Можна почути ще такий аргумент: «інші методи виховання не спрацювали». І навпаки — дав дитині по дупі — і вона заспокоїлась. Та чи справді дитина зрозуміла, що чинить не так, а не перестала робити що робила через страх болю?

Або ж якщо дитина в істериці, шок від фізичного болю може «заземлити» дитину, і виглядатиме, ніби це розвʼязало проблему. Та насправді такі методи лише приносять довготривалу шкоду.

Також коли звучить, що «інші методи виховання не спрацювали», одразу потрібно уточнити: не спрацювали лише вже випробувані методи. Це не значить, що насильство є єдиним виходом; це скорше значить, що не достатньо досліджені інші методи.

Якщо при негожій поведінці дитини батьки вдаються до насильства, вони не шукають інших шляхів розв’язання проблем.

Я в жодному разі не хочу применшити ті труднощі, з якими зіштовхуються батьки у вихованні дітей. Батьківство — це дуже творча, складна та часто виснажлива робота. І на жаль, до цієї роботи мало хто готовий. 

Цим навичкам не вчать у школі, а той приклад, який ми здобуваємо у наших сімʼях, зазвичай залишає бажати кращого. Але я вважаю, що дуже важливо вчитись батьківству, не вважати, що «якось там розберемось». Зараз є безліч можливостей для здобуття таких знань та навичок.

Також хочу виділити необхідність турботи про власне психічне здоровʼя. Я вважаю, що у разі серйозних проблем у поведінці дітей, варто звертатись до психолога – в першу чергу батькам.

Тому що часто поведінка дитини є симптомом, проявом проблем у сімʼї. Дитина є найслабшою ланкою і часто бере на себе завдання вберегти сімʼю. Психолог допоможе побачити причини конфліктів та допомогти знайти вихід із ситуації.

І часто це буде не магічною формулою, яка змусить дитину стати зручною, а усвідомлення дорослим необхідності піклування про власний ресурс, стосунки із членами родини, здобуття навичок спілкування, подолання власних травм.

Ми не можемо повністю контролювати дітей, зробити так, щоб вони відповідали всім нашим очікуванням. Але можемо контролювати себе і свої очікування. Взяття відповідальності за власні емоції та дії буде найкращим початком трансформації не лише батьківства, а й усіх сфер життя.

Декілька корисних ресурсів:

Ось тут можна коротко прочитати про те, як виховувати дітей без фізичного покарання.

Ось тут про стрес, повʼязаний з батьківством, та як з ним справлятись.

Також на цю тему раджу книгу «Секрети спокою лінивої мами» Ганни Бикової.

Якщо ви знаєте хороші ресурси на цю тему, будь ласка, діліться ними у коментарях! Або можете поділитись ними у телеграм-каналі “Сміливо”.

Фізичне покарання як виняток

Читала ще такий аргумент: якщо дитина не слухається, то це може загрожувати її життю (наприклад, коли вона біжить під колеса машин). І щоб змусити її послухатись тут і зараз, треба вдатись до тілесного покарання. Тому фізичне покарання вважається виправданим, бо воно «заземляє» дитину і швидко вчить її перестати робити щось небезпечне. 

Можливо й так, але сам факт використання такого специфічного прикладу показує, що фізичне покарання може бути виправданим лише у крайніх випадках. Коли використовується менше «зло», аби запобігти злу більшому. Та чи доцільно це взагалі? Знов-таки, чи єдиний це метод?

А хтось навпаки може подумати: “Про що тут можна стільки писати? Ось мене били, і нічого — якось виріс!”

«Мене били і нічого»

Цей аргумент звучить з вуст як віруючих, так і не віруючих. Але думаю цю логіку легко можна спростувати за допомогою інших прикладів. Наприклад: «Мої батьки постійно курили при мені і нічого». Чи «Я ніколи не мив руки перед їдою і нічого».

Сподіваюсь ви зрозуміли — відсутність серйозних наслідків неправильних дій, не робить їх виправданими.

Більше того, діти можуть витримати і пробачити багато чого. Це не значить, що на них це не впливає. У тому числі труднощі і страждання роблять нас сильнішими, але це не означає, що треба навмисно шукати труднощі та страждання, чи тим більше спричиняти їх.

До того ж люди, які в дитинстві зазнавали насильства, частіше також будуть застосовувати насильство у сімʼї, бо вважатимуть це нормою.

З цим розібрались, але як без тілесного покарання дитина навчиться розуміти причинно-наслідковий звʼязок?

Фізичне покарання як навчання причинно-наслідкового звʼязку

Прибічники тілесного покарання стверджують, що пару ляпасів найкраще допомагають засвоїти урок. Чула також такий аргумент: дитина підсвідомо розуміє, що за її проступок має бути відплата та покарання. І коли дитині дали по дупі, то вона перенесла покарання і так їй вже не буде докоряти совість. Може воно і так, але на мою думку, це вчить дитину неправильних висновків.

З одного боку, це може віддаляти від розв’язання проблеми, тому що страх покарання не буде достатнім стимулом. З іншого боку, це може штовхнути дитину у майбутньому шукати насильницьких стосунків, де конфлікти вирішуються силою і де спокута провини має приходити через страждання.

Що ж, я не претендую на журналістську безсторонність у дослідженні даної теми, але все ж розглянула аргументи «за» домашнє насильство фізичне покарання. Але зараз хочу остаточно розставити всі крапки над «і», озвучивши аргументи «проти».

Аргументи «ПРОТИ»

Фізичне покарання є незаконним в Україні

В Україні є велика нормативна база, що охороняє дітей від домашнього насильства. У тому числі від фізичного покарання, яке вважається за насильство. Зокрема, люди, які бʼють дітей, вчиняють злочин за Статтею 126 Кримінального Кодексу України

«Побої і мордування: 1. Умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень. Карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного року.»

Стаття 126, п.1 ККУ

Зверніть увагу, йдеться про насильство, що не спричинило тілесних ушкоджень. За більш тяжке насильство відповідальність є більшою. З повною нормативною базою щодо захисту дітей від насильства у сімʼї, можете ознайомитись тут.

Зрозуміло, що закон не виникає нізвідки і якщо він такий прийнятий, то це не просто так. І памʼятаємо, що незнання закону не звільняє від відповідальності. Так само як і незгода із законом. На цьому вже можна було б поставити крапку, але я лише розігріваюсь. 

Зло в кожному з нас

Закон існує зокрема і для того, аби спиняти зло, охороняти права людей. Коли ми думаємо про злих людей, часто уявляємо якихось маргіналів із блатними наколками чи щось у тому роді.

Та я хочу показати, що насильство над дітьми чинять не якісь особливо погані люди. Так само як і німці 20 ст. не були якимось особливими, аби вчинити Голокост. (То не argumentum ad Nazium якщо що). Насправді це страшна правда про людей: відсутність підзвітності та покарання, а також наявність силової переваги призводить до страшних наслідків.

Знаєте, я працювала у «соціальних службах» і мені довелось бачити деяке зло. Я обовʼязково про це напишу окремий допис, а може і не один. Зараз скажу лише це:

Часто ми, християни, боремось із маленьким злом і не уявляємо ті глибини мороку, які оточують нашу світлу церковну бульбашку.

А ще є така річ як банальність зла. Зло не обовʼязково є умисним. Частіше навпаки: десь закрили очі, десь недогледіли, десь «зірвались», десь полінувались, десь запрацювались, десь знайшли відмовки…

Передумови до скоєння насильства є в кожному, принаймні я бачу це у собі. Я розумію, що при збігу декількох негативних факторів: втома, низький цукор в крові, недосипання, якісь дрібні незручності, проблеми в стосунках тощо, я можу зірватись, якщо не буду слідкувати за власним станом, емоціями та піддамся гніву.

Та якщо я вдарю свою дитину, то сприйматиму це як особисту поразку. Щось, за що картатиму себе, чого буду соромитись. Щось, чого старатимусь ніколи не повторювати.

Тому для мене є просте правило: я ніколи не підніму на свою дитину (чи чоловіка) руку. Можливо ви думаєте, що таке правило актуальне лише для людей, в кого є проблеми з гнівом. Хто мене знає, той підтвердить, що мене важко так схарактеризувати.

Проте я чесна із собою і знаю, що здатна до насильства. Але якщо я знаю, що не маю права підіймати на дитину руку, то убезпечу її від імпульсивних дій. І я думаю, що саме таке розуміння потрібне кожному.

Я назвала це «аргументом з алкоголю».

Аргумент з алкоголю

У Біблії багато пишеться про вживання алкоголю. Ісус пив вино, так само як і багато біблійних персонажів. Ніде алкоголь не зображений як поганий сам по собі, засуджується лише пияцтво. 

Але у багатьох сучасних церквах (принаймні протестантських в Україні), є сувора заборона на вживання алкоголю. Або ж вчення про те, що краще його взагалі не вживати. Це зрозуміло: в Україні існує велика проблема з алкоголізмом. Тому знаючи, що люди часто не в стані тверезо 😉 оцінити здорову для них міру, схильні вживати більше, що часто призводить до некерованої поведінки та залежності.

Чому тоді ті самі люди виступають за фізичне покарання дітей? Якщо говорити в церкві, що бити дітей — це потрібно і навіть добре, люди можуть сприйняти це як «зелене світло» насильству над дітьми. 

Тому я вважаю що якщо ми радше не будемо вживати алкоголь, аби не хильнути зайвого, то чи не варто уникати фізичного покарання дітей, аби не вчинити їм шкоди? Навіть якщо думаємо, що “просто” ляпаси по попі — це нормальний вид виховання (більше про це читайте далі). 

Аргумент з тютюну

Продовжуючи тему шкідливих звичок, хочу згадати, що мій улюблений письменник і богослов — К.С. Льюїс, курив «як паротяг». Він помер у 60-ті роки, саме тоді вперше масово почали говорити про шкоду куріння. Хто зна: можливо якби згубні наслідки паління були відомі раніше, він би відмовився від цієї звички?

Бо тепер ми дивимось на паління, як на гріх — не тому, що так написано у Біблії (бо про це нічого не написано), але тому, що це немудро, бо це руйнує тіло та викликає залежність.

Зараз християни не курять, бо стало відомо до чого призводить куріння, про що не було відомо раніше. Так само і з фізичним покаранням дітей. Сучасні дослідження (про це буде далі) показали згубні наслідки такого виховання, про що не знали наші попередники. Так само у них не було доступу до тих порад з виховання та тої допомоги, яка є у наш час.

І хоча громадська думка не має бути вирішальною у прийнятті рішень у житті, особливо у житті християнина, факт фізичного покарання дітей кидає тінь на послання Христа. Насильство йде всупереч тим цінностям, про які вчить церква. Для людини «ззовні» чути, що Бог наказує бити дітей звучить дико.

Отже, що ми тепер знаємо про наслідки тілесних покарань?

Наукові дослідження

Дослідження показують, що фізичне покарання призводить до погіршення поведінки дитини з часом і не має позитивних наслідків. І не існує досліджень, які б показали протилежне.

Навіть легке фізичне покарання несе у собі ризик загострення: батьки, що застосовують тілесне покарання, мають більший ризик втратити контроль і вчинити серйозне насильство над дитиною, про що я вже писала вище.

Тілесне покарання запускає шкідливі психологічні та фізичні механізми. Діти не лише відчувають біль, сум, страх, злість, сором та провину, але також відчувають себе у небезпеці, що активує зони мозку, які відповідають за небезпеку. 

Змінюється гормональна система, перенавантажуються нервова, кровоносна та травна системи організму, а також змінюється структура мозку та його функціонування. Навіть таку поширену практику як шльопання долонею по попі, повʼязують зі змінами у мозковій діяльності, схожими на ті, що спричинені тяжчими проявами насильства. 

ВООЗ повідомляє, що фізичне покарання часто може мати наступні наслідки (як зразу, так і відтерміновано):

• Шкода здоровʼю, деколи значна, що призводить до інвалідності чи смерті
• Шкода психічному здоровʼю, наслідки якої присутні й в дорослому віці, що включає проблемну поведінку, тривожні розлади, депресію, безнадію, занижену самооцінку, самоушкодження, спроби самогубства, залежність від алкоголю та наркотиків, ворожість та емоційна нестабільність
• Затримка розумового та емоційного розвитку, особливо у сфері регуляції емоцій та вирішення конфліктів
• Труднощі у навчанні та роботі
• Погане засвоєння моральних уроків та антисоціальна поведінка
• Непряма шкода здоровʼю через перенавантажені системи організму, що може призвести до захворювання на рак, проблем з алкоголем, мігреней, серцево-судинних хвороб, артриту та ожиріння, що продовжується у дорослому віці
• Толерантність до насильства та його застосування
• Руйнація стосунків у сімʼї

Висновки

Ми розібрали всі «за» і «проти» застосування тілесного виховання дітей. На мою думку, не виявилось достатніх підстав, аби використовувати фізичне виховання, а тим більше захищати таку практику.

Зразу хочу додати, що будь-яке насильство є неприпустимим, не лише фізичне. Не можна думати, що все добре, заміняючи фізичне насильство, наприклад словесними образами, або ж занедбувати дітей чи виховувати їх в атмосфері вседозволеності.

Зазвичай я уникаю абсолютних тверджень («тільки ситхи все зводять в абсолют») у такого роду дослідженнях, але коли діло стосується захисту дітей, у мені вмикається режим мами-ведмедиці.

Тому висновок такий: бити дітей — це погано, шкідливо, небезпечно. Не треба цього робити.

Можливо маєте чим доповнити, або лишились ще питання, тоді можемо продовжити у коментарях внизу, або у телеграм-каналі. Або можете зі мною не погоджуватись, обіцяю, що не буду дзвонити у Службу у справах дітей 🙂

Якщо вам цікава тема домашнього насильства, можливо ви захочете прочитати про 3 міфи про домашнє насильство в церкві або про 5 кроків для його подолання.