Християнство і війна в Україні: погляд колишньої пацифістки

Дисклеймер: я тут висловлюю власну думку і можу помилятись. Усі рішення щодо військової служби кожен приймає особисто. Закликаю це зробити вдумливо та з молитвою. Цим текстом я сподіваюсь дати трохи їжі для роздумів.

На написання цієї статті мене «надихнув» новий закон про мобілізацію. Я захотіла дійти до свого висновку, як співвідносяться християнство і війна. Ми з чоловіком вирішили, що замість того, аби жити в тривожному очікуванні невідомого, потрібно подумати про можливий розвиток подій і спробувати підготуватись до них.

Розуміючи, що чим довше йде війна, тим більший шанс, що мого чоловіка мобілізують, я вирішила, що мені потрібно осмислити і дійти до певного висновку щодо того, якою я бачу перспективу його військової служби.

Одразу скажу, що ми з чоловіком поділяємо ці погляди, і в ході написання даної статті ми багато обговорювали ці теми, тому якщо хочете їх знецінити «бо я жінка», то не вийде.

Я пишу це зокрема для тих, хто зараз нас захищає. Декілька людей із моєї церкви уже в ЗСУ і це число напевно буде далі збільшуватись. Я зрозуміла, що про деякі речі не можу мовчати, навіть якщо це може комусь не сподобатись. Про що я – читайте далі 🙂

Рушійною силою написання статті також стали кулуарні розмови про ухилянство. Тому якщо вам здасться, що подекуди мене переповнюють емоції, то це справді так.

Я свідома того, що можу «зачепити» за живе багатьох моїх братів та сестер. Та, будь ласка, давайте спробуємо підійти до теми з відкритим розумом і обговорювати ідеї та погляди, а не людей чи ситуації.

Розвиток мого ставлення до війни

Хочу насамперед сказати декілька слів, про те, як змінювались мої погляди.

Колись я вважала себе пацифісткою. Мабуть, як і більшість людей, які ніколи не зіштовхувались з війною.

Насправді жодна адекватна людина не хоче, аби відбувалась війна, аби люди вбивали одне одного, аби нищились міста і природа.

Та що, якщо війна знаходить тебе, хочеш ти цього чи ні? Реальність життя в Україні зараз така, що ми маємо виграти війну, почали яку не ми. В інакшому випадку на нас чекає точно те саме, що трапилось із мільйонами українців на окупованих територіях.

Якщо ви вірите в обіцянки росії, в те, що можна домовитись та «припинити стріляти», то ви помиляєтесь і погано вчили історію. На даний момент уже стало зрозуміло, що без жорсткої відсічі ми або приймем рускій мір, або загинем, або будемо змушені назавжди полишити Україну.

росія ясно оголосила свої плани і не бажає діяти за нормами міжнародного права, а гаранти цього права не готові його захищати. Що може запропонувати пацифізм у цьому випадку?

---

Памʼятаю як десь у 2017-2018 році ми з друзями говорили щодо свого ставлення до війни. Тоді я саме закінчила бакалаврат зі спеціальністю «Медіа, дипломатія та міжнародні переговори». Все моє навчання проходило на фоні подій Євромайдану та «АТО».

Вчилась я у Варшаві. Загалом я зі Львова. Тому події 2013-2016 років (а саме тоді я вчилась) для мене були скорше абстрактними темами для вивчення, як і купа предметів з історії.

А коли ти щось вивчаєш, то думаєш, що розумієш це, а значить вище того всього. До слова, тоді я відвідувала дуже харизматичну церкву, що ще більше додавало мені впевненості, що справи «цього світу» – то не для віруючих.

То вам трішки контексту. Тож вертаємось до розмови з друзями рік-два після повернення на Батьківщину.

Я тоді казала, що вбивати гріх – і крапка. І християнин не може мати іншої позиції. Тоді вперше мені довелось почути декілька слушних запитань від людини, чия сімʼя змушена була переїхати з Донецька до Львова у 2014-му.

По-перше: хтось має давати відсіч агресору. Якщо ти відмовляєшся брати зброю, то хіба не ховаєшся за спинами тих, хто змушений робити «брудну роботу», аби ти тут сидів в комфорті та безпеці? 

По-друге: якщо ти готовий принести себе в жертву, аби не чинити насильства, то як на рахунок тих, хто не хоче робити такий вибір? Жінки, діти… 

Це були дуже слушні питання. Тоді я все-одно не відмовилась від своїх поглядів. Мені знадобилось більше часу і досвід повномасштабного вторгнення, аби зрозуміти, чому я помилялась.

Чому тепер я не вважаю себе пацифісткою, будучи християнкою? 

Бо пацифізм потрібен імперіям. Злочинцеві, а не його жертвам треба пояснювати, чому скоювати злочини – це погано. Агресор має перестати нападати, а не жертва – захищатись.

Тому цілком з повагою можна поставитись до тих, хто відмовляється воювати на боці росії, чи хто відмовлявся йти до армії СРСР, особливо після завершення Другої світової.

Та контекст України інакший.

Можливо, варто надати більш зрозумілу ілюстрацію. Маніяк-убивця вдирається до вашого будинку, говорить, що цей будинок тепер його. Він хоче згвалтувати вашу дружину, вкрасти ваших дітей та вбити вас. 

Він каже, що ви маєте право на існування лише, якщо підкорятиметесь йому. Інакше вас взагалі не має існувати.

Які правильні дії на вашу думку? Взяти гвинтівку і пристрелити його? Чи дати йому виконати задумане? 

Дуже цинічно засуджувати самозахист, коли спостерігаєш збоку за насильством.

Більше про це я писала у статті «Чи вбивати на війні це гріх?»

На мою думку є декілька речей, про які потрібно памʼятати:

1. Християни мають бути прикладом. Звісно, кожен християнин не є чеснотнішим за кожного «не-християнина», але ми маємо до цього прагнути. Дуже сумно і соромно, коли невіруючі люди поводяться по совісті, по закону, чесно та відважно, в той час, як християни крутять схеми та обхідні шляхи. Яке свідчення це дає світові?
2. Біблія не ділить наше життя на духовне та фізичне. Християни, будь ласка, відкиньте вже цей гностицизм нарешті! Христос ходив «мʼясними» ногами по брудній землі. І тими ж тілесними ногами Він вийшов зі Свого гробу. Наша духовність проявляється через те, як ми діємо у цьому фізичному світі.
3. Ми були народжені не для комфорту (особливо вдруге), і ми всі помремо рано чи пізно.

Давайте з цього і почнем.

Ставлення християнина до життя та смерті

Почну з того, що приведу цитату К.С. Льюїса про війну та смерть:

“Війна звалює на нас смерть і страждання. Ніхто – і особливо християни, що пам’ятають про сад Гефсиманський – не буде намагатися вдати стоїчну байдужість перед лицем цих випробувань.

Але ми можемо вберегтися від ілюзій уяви. Ми думаємо про вулиці Варшави і протиставляємо загибель її жителів абстракції під назвою Життя.

Але жоден з нас не обирає поміж життям та смертю; лише поміж видами смерті – від автоматної черги зараз чи через сорок років від раку.

Як війна стосується смерті? Вона точно не робить її частішою: 100% з нас помруть, і збільшити відсоток просто неможливо. Якісь з смертей вона наближує; але я не думаю, що саме це нас лякає. Коли настане ця мить, буде не так важливо, скільки років ми вже прожили.

Чи збільшує війна ймовірність присмертних мук? Навряд. Наскільки я можу знати те, що ми називаємо природньою смертю, то їй, зазвичай передують страждання. І на полі бою, одному з небагатьох таких місць, великі шанси безболісної смерті.

Чи зменшує війна ймовірність смерті в мирі з Богом? Не думаю. Якщо військова служба не переконала людину підготуватися до смерті, то що ж зможе її переконати?

І все ж війна має певне визначене ставлення до смерті. Вона не дає про неї забути. Єдине, чому рак у шістдесят чи параліч в сімдесят п’ять нас не турбують, це тому, що ми про них не пам’ятаємо.

Війна ж робить смерть реальною; і більшість видатних християн минулого бачили в цьому одне з її благословінь. Вони вважали, що нам корисно завше пам’ятати про нашу смертну природу. І я схильний думати, що вони праві.”

К.С. Льюіс «Навчання у воєнний час»

Це якщо подивитись на страждання та смерть з прагматичної точки зору. Та навіть дивлячись на Євангеліє та історію християнства – надмірна тривога про власне життя ніколи не характеризували християнську віру.

Навпаки, Ісус закликає нас довіряти Богу та служити людям серед гонінь та небезпек, а апостол Павло неодноразово наголошує на скороплинності земного життя та його очікування на Царство Боже. 

Ісус, всі апостоли (крім одного) та тисячі християн у перші століття, помирали жахливими мученицькими смертями за проголошення Христа Господом та відмову поклонятись імператорові та римським богам. 

Хоча аби просто мирно піти додому від них просто вимагалось принести богам жертву та похулити Бога. Що їм заважало зробити так, просто напоказ, не змінюючи своїх переконань, і не мучитись? Совість, вірність та послідовність.

Якості, які є великими чеснотами. І які «розумніші за всіх» люди вважають дурістю, фанатизмом чи твердолобістю. Багато людей (чи може більшість) скорше керується тим, що в їх інтересах, ніж тим, що правильно. І тоді правильним для них стає те, що приносить їм користь, незважаючи на мораль.

Така позиція повністю суперечить християнству, де істину і мораль визначає Бог.

Девіз “Роби, що волієш” і “Нехай буде воля моя” – то девіз тих, хто зневажає Христа та все, що з Ним повʼязане. І тут не про те, що християнин має “забити” на свої потреби та бажання. Зовсім ні. Але пріоритетом для нього мають бути Божі принципи, які мають стати його власними.

Воювати страшно

Повертаємось до страхів і різницею між страхом та боягузтвом.

Кожен, хто має здоровий глузд, прагне уникнути страждань, каліцтва та смерті. Це зрозуміло. І це нормально та добре.

Не нормально – дозволяти страху керувати власним життям. Хто, як не християни, мають мати впевненість у Божій доброті та любові? Хто, як не християни, мають розуміти, що живуть на землі не заради самих себе і власного комфорту?

І хто, як не християни, мають розуміти, що смерть неминуча, але що нею життя не закінчується? І що Бог потурбується, навіть якщо будуть проблеми? До того ж, у християн є церковна спільнота, до якої вони завжди можуть звернутись по допомогу.

Дуже раджу на цю тему подивитись оце коротке відео від мудрого пастора.

Невже я закликаю усіх йти воювати? Зовсім ні.

Якщо не призвали – не йди

Думаю, що християнину не варто прагнути йти воювати, особливо прагнути вбивати чи чинити інше насильство. Потрібно зрозуміти всю серйозність та ціну цього становища. Як мінімум – це те, що ти стаєш «рабом людей».

Чи покликаний був ти рабом? Не турбуйся про те. Але коли й можеш стати вільним, то використай краще це. Бо покликаний в Господі раб визволенець Господній; так само покликаний і визволенець він раб Христа. Ви дорого куплені, тож не ставайте рабами людей!

1 Коринтян 7:21-23

У війську твоє життя великою мірою починає залежати від рішень командирів. Ти живеш далеко від дому в набагато гірших умовах, часто без можливості робити те, що потрібне тобі.

Особливо це стосується тих, хто має сімʼю та забезпечує її. 

Окрім цього, ми всі (я сподіваюсь) приносимо користь на своєму місці. Країна зможе вижити не лише завдяки захисту, але й завдяки підтримці звичного життєвого устрою: коли люди створюють сімʼї, працюють, народжують дітей, відкривають бізнеси і роблять добре свою роботу.

Та все ж, думаю, що є певні християни, які відчули поклик від Бога йти на війну. Для них було б не правильно йти супротив цього.

До слова, те, що я вважаю, що християнину не варто добровільно йти на війну, не значить, що він може залишатись осторонь і лише “літати в космосі”, як “громадянин неба”. Кожен з нас має робити вклад у перемогу. Це стосується як чоловіків, так і жінок.

Як мінімум це:

• Молитовна підтримка тих, хто на фронті
• Вчасна і чесна сплата податків
• Максимально можливе повноцінне життя зараз
• Участь у зборах на потреби військових, як грошима, так і активізмом
• Підтримання себе у хорошому стані: піклування про себе, своє здоровʼя, свій духовний стан
• Інформаційна гігієна і критичне мислення, споживання і поширення лише перевіреної і корисної інформації
• Піклування про дітей, близьких, підтримка тих, хто цього потребує

Християнину краще уникати війни будь-якою ціною?

На мою думку, ні.

Я не хочу звучати зверхньо чи «святіше за всіх», але хочу закликати нас бути чесними. Якою є наша мотивація, коли ми підходимо до питання війни та мобілізації? Чи керуємося ми совістю та щирими переконаннями, чи не намагаємось заради власних інтересів прикриватись Божим Словом та, принагідно, тезами російського ІПСО?

Нижче я хочу розібрати декілька тез, що змушують моє око сіпатись.

«Але чого я маю воювати, коли вони сидять?»

Так, я вірю, що ми повинні вимагати справедливості, творити її, ні в якому разі не йти на компроміси з совістю. Та очікувати, що в цьому світі все відбувається максимально рівномірно та чесно – це дитяча наївність. 

Та ми маємо Бога і можемо знати, що Він попіклується про нас за будь-яких обставин. Та це не те саме, що «Бог дасть нам максимальний комфорт».

Тож давайте дивитись ЧЕСНО, якщо хочемо справедливості. Якщо задаємось питанням «чому поліцейський якись-там пузатий не воює, а мені треба йти?», тоді треба задатись й іншим питанням: «а чому там вже три роки поспіль один з кращих представників країни, батько декількох дітей, успішний спеціаліст, мій брат у Христі, а не я”?

Немає справедливості. Кого б ти не взяв на війну – це не справедливо. Бо сама війна не справедлива. Та й як визначити хто потрібніший у тилу? Як взагалі можливо визначити «альтернативну вартість» воїна? Чи ціну і вартість життя однієї людини у порівнянні з іншою?

Можу з цього приводу привести таку невеличку замальовку. Коли Ісус розказує Петрові, що той помре мученицькою смертю, то Петра цікавить лиш одне: а що ж станеться з апостолом Іваном?

Ісус тоді говорить одну важливу фразу, яку нам усім слід зарубати на свому носі:

Якщо Я схотів, щоб він позостався, аж поки прийду, що до того тобі? Ти йди за Мною! 

Івана 21:22

Мораль така, що нам не потрібно постійно порівнювати себе і своє становище з іншими. Нам потрібно бути вірними Богові, довіряти Йому і робити те, що правильне. 

Давайте подивимось як ставився Ісус до виконання громадянських обовʼязків. Зокрема до сплати податків. Ісуса питали:

“Скажи ж нам, як здається Тобі: чи годиться давати податок для кесаря, чи ні? А Ісус, знавши їхнє лукавство, сказав: Чого ви, лицеміри, Мене випробовуєте? Покажіть Мені гріш податковий. І принесли динарія Йому. А Він каже до них: Чий це образ і напис? Ті відказують: Кесарів. Тоді каже Він їм: Тож віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже.“

 Євангеліє від Матвія 22:17-21

Тут під “віддати Богові Боже» мається на увазі віддати себе Богові. Бо людина – то образ Бога.

Бачимо, що Ісус казав платити податки. І загалом християни вірні у цьому. Але ж є безліч багатіїв, які ухиляються від сплати податків! І куди ті податки взагалі йдуть? Чому тоді ми маємо їх платити?!

Вертаємось до Петра з Ісусом. І згадуємо: ми робимо те, що правильно, бо слідуємо за Богом. Або ж словами наших мам: «А що, як всі стрибатимуть з моста – ти теж будеш стрибати?»

І як податки від нас вимагаються, але йдуть на забезпечення існування держави і для добробуту людей, так само і військо зараз має ту саму функцію.

Що я намагаюсь донести, то це те, що той факт, що інші грішать – не дає нам мандату грішити. Або ж, якщо від протилежного:

хто знає, як чинити добро, та не чинить, той має гріх!

якова 4:17

Наше суспільство взагалі тримається на тому, що є люди, які живуть за сумлінням і “вигрібають” найбільше з огляду на користь для суспільства, а не для себе. І християни мають бути першими серед них.

Отже, що там з відкосом від мобілізації?

Вважаю, що якщо у вас є законні підстави уникнути мобілізації – то цілком можете їх використати. Навіть піти на навчання, якщо це зроблено чесним шляхом – то такий ще більш-менш пристойний варіант.

А тепер я буду лютувати.

Мене просто рве, коли мої любі брати та сестри в Христі вдаються до шахрайських схем, аби лиш уникнути служби.

На жаль, дуже часто наша християнська мораль і довіра Богу закінчуються там, де ми зіштовхуємось з проблемами.

Якщо ви та людина, яка звикла давати хабарі, підробляти довідки і робити різні такі щоденні гріхи, то ви і так не станете мене слухати. Буду лиш молитись і сподіватись, що ви покаєтесь і не будете далі сприяти корупції і паплюжити свідчення про Христа.

Мене накриває сором, коли я чую про те, як християни дають хабарі, аби втекти з країни чи відкосити від армії. Найбільший сором, як я вважаю – розлучення з метою видати ніби чоловік сам виховує дітей.

То крінж такого масштабу, що мені навіть соромно про це писати. Щоб священний Божий завіт, який укладається на все життя, зневажався через страх втратити контроль над ситуацією.

Соромно, коли у невіруючих більше честі, моральності та послідовності, аніж у таких віруючих.

Тут може грати роль і такий-собі “гностицизм на мінімалках”. Коли духовне – то окрема сфера і ти такий весь “запечатаний Святим Духом”, а все, що у світі – то щось недостойне, неважливе і ніяк не може впливати на твій духовний стан.

І такі “громадяни неба” не бачать проблем порушувати закон, хитрувати чи поводитись нечесно, коли це їм вигідно. Бо це вони обманюють “гріховну” державу, а не Бога.

Можна розписувати про це багато, але одним словом так не має бути.

Не обманюйтеся, – Бог осміяний бути не може. Бо що лише людина посіє, те й пожне. Адже хто сіє для свого тіла, – пожне від тіла тління, а хто сіє для духа, – пожне від Духа вічне життя.
Роблячи добро, не втрачаймо запалу, бо свого часу пожнемо, якщо не ослабнемо. Тому, поки маємо час, робімо добро всім, а найперше тим, які рідні у вірі.

Послання до галатів 6:7-10

Коли брати зброю – проти совісті

Гаразд. Якщо ви все ж щиро тримаєте таке переконання, що брати до рук зброю – це гріх, і воно зʼявилось ще до того, як настала перспектива мобілізації, то є хороші новини.

На щастя, зараз є безліч вакансій на небойові посади у ЗСУ чи у стратегічних підприємствах. Можна обрати те, що до душі та совісті.

Але також раджу подивитись ось цю проповідь, яка можливо дозволить вам подивитись на пацифізм та війну під іншим кутом:

Увага! ІПСО!

росія вдало проводить ІПСО (інформаційно-психологічні операції) серед українського народу через неправдиві новини, телеграм-канали та ботів у соцмережах. Варто зазначити, що і правдиві новини можуть погано на нас впливати, бо зазвичай несуть певну долю негативу.

Та потрібно розуміти, що приймаючи деякі думки за чисту монету, ми лише граємо на руку ворогу.

Можна знайти безліч обурливих новин про свавілля ТЦК. І звісно, такого не має відбуватись. Але жахливою помилкою буде вважати, що всі працівники ТЦК непорядні. Чи що через злочини інших ми отримуємо виправдання для наших власних.

Зате кому вигідний зрив мобілізації, як не росії? 

Зрозумійте мене правильно. Я працювала в державній структурі. Тупізни (а я по-іншому назвати це не можу) там більш, ніж достатньо. Але також там багато таких людей, як ми з вами, які прагнуть щось змінювати та допомагати людям.

Ну і взагалі, коли надходить якесь розчарування, знесилення, потрібно ставити собі запитання: “чому я так почуваюсь і кому це вигідно?” А наступним питанням має бути: «а що я можу з цим зробити?»

А очікувати ідеальних умов тут на землі для того, аби чинити правильно – то ніщо інше, як відмовка та зняття із себе відповідальності.

То що? Невже потрібно повністю тепер погоджуватись з усім, що наша влада та медіа говорить про війну? Християнин має зректись своєї моралі та стати ще одним сліпим виконавцем наказів?

Ні. Християнину завжди слід памʼятати, що його вірність насамперед належить Богу. І що Бог, а не держава, окреслює межі добра і зла. Держава діє у своїх інтересах, які або можуть співпадати з Божими, або ні.

Тому справедливо також згадати за пропаганду або наративи, які можна чути у нашому публічному просторі й на які християнину потрібно правильно реагувати.

Пропаганда України

У нашому суспільстві прийнято, нормально і навіть похвально використовувати певні сталі фрази по відношенню до росіян. «Р*усня – не люди», «хороший рускій», «усі вони мають померти» ну і далі речі такого плану.

І я розумію чому так і чому українцям важливо зараз зректись усього російського та чітко усвідомити, що поруч з нами країна-монстр, яку треба зупинити, аби вона перестала нищити нас. Дегуманізація ворога – це звична практика війни.

Також зазначу, що це нормально – відчувати гнів та обурення, коли ми чуємо новини чи роздумуємо про війну. Ці емоції сигналізують нам, що таке не має відбуватись, що це зло та несправедливість. Але не нормально, аби ці емоції змушували нас зрікатись науки Христа.

Чуючи фрази типу «р*сня – не люди», важливо розуміти, що по той бік все ж також люди, яких створив і любить Бог, за яких помер Христос. Ні, нам не треба їм співчувати, проявляти до них теплі почуття чи взагалі спілкуватись з ними, але ми не можемо дозволити собі бути засліпленими ненавистю, якщо не заради них, то заради нас самих.

Бо всі люди – люди. І ці звірства теж чинять люди. І важливо памʼятати, що народившись там і маючи всі ці обставини, не факт, що ми чинили б і думали б інакше. Це їх не виправдовує, але не дає нам забувати, що ми також маємо потяг до зла та схильність до помилок.

Тут згадується історія пророка Йони. Дуже раджу прочитати всю книгу, вона досить невелика. І контекст там схожий настільки, що можна підставити замість Йони якогось українського проповідника, а замість Ніневії — москву.

Ця історія зовсім не означає, що нам треба зараз йти і проповідувати росіянам. То була історія Йони. Але суть така, що в нього було більш, ніж достатньо причин ненавидіти ніневітян і бажати їхньої смерті.

Йона прийшов до Ніневії, попроповідував і дуже засмутився, що його проповідь все ж спрацювала і покаялись всі. Тож Йона захотів краще вмерти, ніж бачити, як Бог змилувався над його ворогами.

Йона сів трохи далі від міста «взяв попкорн» і був готовий спостерігати щось схоже на зруйнування Содому і Гомори. Бог з милості виростив йому кущ для тіньочку.

Та на наступний день кущ всох, а Бог так і не зруйнував Ніневію. І Йона знову захотів вмерти. Тож книга закінчується такими словами Бога:

“Ти жалкуєш за рослиною, над якою ти не трудився і не вирощував. Вона сама в одну ніч виросла, й в одну ніч загинула.

Тож хіба Я міг не змилуватись над цілим великим містом, Ніневією, в якому живе понад сто двадцять тисяч людей, котрі не вміють відрізнити своєї правиці від своєї лівиці, й чимало худоби?“

Йони 4:10-11

З одного боку є пропаганда росії, з другого боку – України. Є громадянський обовʼязок і є вірність Богові. То яким все-таки має бути воїн християнин і чи має взагалі право християнин воювати?

Deus Vult! Але не те, що ви подумали

Я вважаю, що це може бути Божа воля – послужити іншим на війні.

Так, ініціація війни, експансіонізм, імперіалізм та гординя за військову могутність мають бути поняттями, чужими християнину. Але також я вважаю, що Бог не підтримує боягузтво та надмірну любов до комфорту.

Тому «Деус вульт» («така Божа воля») я вживаю у тому плані, що Його волею може бути, щоб ми були на службі у ЗСУ.

Може ж таке бути, і я б сказала, що це дуже ймовірно, щоб Бог хотів «солити і світити» через християн у місцях найбільшої темряви та бруду?

Хіба це складно уявити, що Бог пошле когось із віруючих, аби приносити надію, любов та порядок до людей, які цього найбільше потребують?

Якщо Бог закликає нас не жити для себе, а жити для Нього, то чи може в Його планах бути те, щоб завдяки нашій вірності Йому та совісті, ми будемо приносити Боже Царство там, куди б в жодному разі не пішли самі?

А як на рахунок захисту невинних?

Цілком і цілком ймовірно.

Тож якщо вже християнин опинився у війську (по своїй волі чи проти неї), що йому слід робити?

Яким має бути воїн-християнин?

Іван Хреститель дав таку пораду військовим, які приходили до нього і питали як їм жити:

Нікого не кривдьте, не обмовляйте і задовольняйтеся своєю платнею.

Луки 3:14

Тобто воїн не має права перевищувати свої повноваження, займатись мародерством чи скоювати військові злочини. Він має дотримуватись правил війни.

А від себе, я вважаю, що окрім цього, християнину у війську потрібно бути зразковим воїном. Тобто якомога відповідальніше та уважно ставитись до своїх завдань, піклуватись про безпеку себе та інших, дбати про свій духовний та фізичний стан, допомагати побратимам. 

Як і в інших сферах – прагнути до розвитку та підпорядкування всього життя Богу.

А нам, людям у тилу, потрібно памʼятати, підтримувати і цінувати тих, хто зараз захищає нас. Ні в якому разі не знецінювати їх подвиг нашими діями чи словами. Бо:

Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх.

Євангеліє від івана 15:13

Християнство і війна: які висновки?

Ми розуміємо, що росія нападає та агресує, а також намагається маніпулювати нашими думками. Ми бачимо, що Україна захищається, та багато чого у нашій владі, системі та суспільстві залишає бажати кращого.

Вище я подала свої думки про те, що християнину не слід прагнути йти на війну, якщо він не почує чіткий поклик Бога до цього. Але також він не може вдаватись до обману та шахрайських схем для того, аби уникнути служби чи втекти з країни.

Тому я вважаю, що найправильніший шлях – діяти за законом України, тримаючи вірність Христу на першому місці. Тобто християнин не має права порушувати закон через страх, почуття несправедливості чи бажання влаштувати собі краще життя.

І мене нудить від жонглювання віршами із Біблії для виправдання ухилянства. Чесно буде просто визнати: «Мені страшно, я не хочу ризикувати, не хочу втрачати свій рівень життя та заробітку, тому порушую закон та грішу.» 

А впевненість у самоправедності та, як наслідок, ставлення до тих, хто їх захищає, і кому не забракло честі та сміливості, як до грішників (бо взяли до рук зброю), чи дурних (бо не змогли викрутитися) чи безвільних жертв (бо їх «вполювали») – це, на мою думку, якийсь особливо огидний вид духовного збочення.

Одразу тут додам: я також не хочу, аби мій чоловік йшов на війну. Бо вже деякі мені закидали такі абсурдні речі і тому мені треба це проговорити для таких людей. Мені страшно. Мені некомфортно та тривожно від думки про нашу розлуку та можливі небезпеки.

Та я не стану намагатись крутити злочинні схеми, аби вберегти «свою бубочку» від війська. Чоловік також не налаштований йти на компроміси з совістю. Ми прийняли думку, що його можуть призвати і покладаємося на Божу волю.

Це я писала на початку серпня 2024. А в кінці січня 2025 мого чоловіка “бусифікували” біля дому. Він зараз у ЗСУ. Це важко, але власних принципів ми не змінили.

Про досвід мого чоловіка можете почитати на його каналі у ТГ.

---

Хочу підсумувати все ще одною цитатою К.С. Льюїса. Він воював добровольцем у Першій світовій війні та жив і писав підчас Другої:

Чи любити ворога означає не карати його? Ні, бо любити себе не означає, що я не повинен піддавати себе карі чи навіть смерті. Якщо ви вчинили вбивство, ваш правильний християнський крок – передати себе поліції, щоб вас повісили. Отже, на мою думку, цілком правильно, щоб християнський суддя засудив людину до смертної кари або християнський воїн убив ворога. Я завжди так думав, з тих пір як став християнином, і задовго до війни, та й тепер так думаю в час миру.

Немає чого цитувати «Не вбий». У грецькій мові є два слова: убивати (to kill) та умисно вбивати (to murder). І коли Христос цитує ту заповідь, Він вживає те саме слово – умисне вбивство (murder), як засвідчено в усіх трьох Євангеліях Матвія, Марка й Луки. Мені говорили, що це саме розрізнення є в Посланні до Євреїв. Не все убивство – умисне убивство, як і не всі статеві зносини – адюльтер (подружня зрада).

Коли воїни запитали Івана Хрестителя, як їм діяти, він навіть не натякнув, щоб вони залишили армію; цього також не зробив і Христос, коли зустрівся з римським головним сержантом, званим сотником. Поняття рицаря-християнина, озброєного для захисту доброї справи, – одне з великих християнських понять.

Війна – страхітлива річ, і я поважаю чесного пацифіста, хоч вважаю, що він цілком помиляється. Кого я не можу зрозуміти, це сьогоднішніх напівпацифістів, які наводять людей на думку, що хоч вони зобов’язані воювати, та повинні виконувати це з похмурим обличчям, ніби соромляться цього. Саме це почуття сорому позбавляє багатьох чудових молодих християн у збройних силах того, на що вони мають право, що є природнім досягненням відваги – веселості й щирості від усього серця.

Я часто міркував, як би то було, коли я служив в армії в час Першої світової війни, якби я і якийсь молодий німець забили один одного одночасно й зустрілися у мить після смерті. Я не можу собі уявити, щоб будь-який із нас відчував сором чи навіть обурення. Думаю, ми б з того посміялися.

Уявляю, як хтось скаже: «Ну, якщо дозволено осуджувати вчинки ворога, карати і вбити його, то яка тоді різниця між християнською моральністю і звичайним поглядом?» Найбільша різниця у світі. Пам’ятаймо, ми, християни, вважаємо, що людина живе вічно. Отож, що дійсно має значення, це позначки та вигини в центрі, в надрах душі, які перетворять людину врешті-решт у небесне, або пекельне створіння.

Ми можемо убити, якщо необхідно, однак не повинні ненавидіти та втішатися ненавистю. Ми можемо покарати, якщо необхідно, проте не повинні мати задоволення з того. Іншими словами, ми повинні просто викорінити щось в нутрі нас – почуття обурення й почуття, яке бажає власної помсти. Я не маю на увазі, що хто-небудь може вирішити в цей момент ніколи не відчувати такого почуття. Так не стається. Що я маю на увазі, це що кожного разу, коли те почуття підносить свою голову день за днем, рік за роком, упродовж усього життя, ми повинні давати йому відсіч.

Це тяжка справа, але не неможлива спроба. Навіть коли вбиваємо й караємо, ми повинні намагатися мати таке саме почуття до ворога, як і до себе – бажати, щоб він не був таким поганим, надіятися, що в цьому або іншому світі він виправиться; по суті, бажати йому добра. Саме ось це Біблія називає любов’ю до ворога: бажати йому добра, але не відчувати ніжності й не говорити, що він гарна людина, коли він таким не є.

К.С. Льюїс “Просто християнство”

• 

  Віра

  “Хочете поговорити про Бога?” Євангелізація – це крінж чи недооцінена можливість?

• 

  Віра

  Християнське спасіння: простий гайд для спасенних і неспасенних (ЛОНГРІД)

• 

  Віра

  Значення Різдва: чому так важливо, що Бог став людиною?